Регіон південної Лемківщини належав до сфери впливу Київської Русі з середини 10 століття до 1020-х років, коли він опинився у складі Угорщини. Східна частина північної Лемківщини аж до річки Вислока теж належала до Київської Русі, а потім до Галицько-Волинського князівства. Після того як у 1340-х роках Казимир ІІІ Великий захопив східну частину Лемківщини, ціла територія регіону входила до складу Польщі до 1772р. Східна частина стала так званою землею «Сянік», яка була частиною Русинського воєводства; західна ж частина була в складі Краківського воєводства.

З середини 14 століття землі Лемківщини зазнали трьох хвиль колонізації: словацько-німецьких колоністів з південного сходу, що оселилися на Закарпатті; німецько-польських колоністів з північного заходу; та українців з валахськими скотарями, що оселилися на сході. Неукраїнські колоністи окупували нижню, сільськогосподарську територію передгір’я та денаціоналізували більшість українського населення, особливо між річками Вислока та Сян. Українські поселенці окупували малонаселені, покриті лісами гори Бескиди. Їхні села зазвичай засновувалися відповідно до валахського права, а займалися вони здебільшого скотарством. У західному регіоні Лемківщини, який ніколи не належав Галицько-Волинському князівству, українські колоністи оселялися між поляками та словаками, хоча деякі вчені стверджують, що вони витісняли рідко розселених поляків, які проживали там протягом довгого часу. Процес колонізації завершився у 16 столітті, однак декілька нових поселень виникли також у 17 столітті. До кінця 16 століття сформувалися сучасні лемківські діалекти та встановилися їхні межі, які існували з незначними змінами до 1946 року.

(Джерело: Енциклопедія України)