Відвідувала ватру та брала інтерв’ю Кобринович Юлія

У Самборі (Львівська область) та навколишніх селах проживають переселенці з понад 50 сіл Лемківщини, найбільше їх – з сіл Босько й Одрехова.

Тут завжди глибоко шанувалась та підтримувалась лемківська культура: так, іще за радянських часів в 1966 році було створено лемківській хор, що згодом, під керівництвом І.С.Скробало здобув визнання народного. Проводять феєричне свято Івана Купала – «Собітку». Звідси походить народний фольклорний ансамбль «Юш мелем». А з 2004 року проходять щорічні фестивалі – Ватри, засновані ініціативними лемками на громадських засадах.

Напередодні головної львівської ватри мені довелось поспілкуватись з вельми харизматичним лемком – керуючим справами Самбірського району Львівської області, паном Михайлом Павловичем Павлючик, який поміж чисельних адміністративних справ займається підтримкою лемківської культури.

Як розпочалась Самбірська ватра?

Пан Михайло Павлючик: Головною ватрою ми завжди вважали ватру у Ждині (Польща), потім йде всеукраїнська – Монастириська. Це потужна ватра бо має розуміючу обласну адміністрацію, що виділяє кошти.  Львівська ватра до недавнього проходила в Нагірному, але це 70 км від Львова, і її вирішили перенести ближче – у селище Зимна Вода, що усього в 10 кілометрах від Львова.

Два роки я це тяжко переносив і переживав, бо цю Ватру у нас у Нагірному почали самі люди, без всякої підтримки влади. Це було дуже історично, і тоді Ватра у Нагірному мала статус майже обласної. Але зараз одні пішли на нову обласну Ватру у Зимній воді, а у Нагірному тепер маємо таку собі регіональну. Але як раз на регіональну ватру я запрошую людей з Закарпаття, Франківщини, Тернопільщини, само сабою Львів’яни, Житомир буде – дует «Червоне черне». Це заслужені наші артисти, він з села Боська.

Село Босько и село Одрехове – два села у Польщі зразу за кордоном. … моя мама з того села… Приїхавши звіти лемки скупно так поселилися: Нагірне, Ралівка, Дубляне, і так і осіли тут. Вони не могли заснувати одне село, бо не помістилися би всі, і їм би й не дали так оселитися. Дуже багатьох відселяли далеко-далеко. Є в нас звідти лемки на Луганщіни, є й на Харківщині. Вони думали що це тимчасово їх виселили, ніхто ж не вірив. – Вони поїхали, а потім повернулися сюди. А тут їх зупинила на кордоні. Сказали всьо, зась. І народ отак зібралися в наших краях.

І от почали робити Ватру самі, а від четвертої вже влада під’єдналася і це вже свято проходить під егідою районної адміністрації. Ми навіть деякі кошти виділяємо: на звук, наприклад. Вже є своя сцена. Але ще треба кошти, щоб колективам приїхати.  Кажуть, «не за страх, а за совість треба працювати!» А я кажу треба інакше: не за совість треба працювати, а за страх втратити роботу. Бо ми перестали поважати роботу. От ми маємо спонсора – підприємця-лемко. І я маю можливість запросити гостей. І з року в рік я йому звоню і кажу: «Ну що, робим лемківську ватру?» Він каже: «Робим!». Ну, і я розумію, що він мені дає добро на те, щоб оплатити проїзд виступаючих.

Все це наше дійство проходить на стадіоні і відбудеться при любій погоді. Погода якщо підведе –  та, менше людей буде! Но знаєте, хто не приїде? – не приїдуть гості, але лемки все рівно приїдуть. Дощ, злива, все рівно будуть сидіти, будуть танцювати – і було це не раз так. Бо тут як рідня збираєтеся. Всі знають, що у першу неділю вересня буде наше свято. Багато родин їдуть один до другого гості, використовують Ватру як нагоду. Ватра – родинне таке святе, родинний фестиваль.

Я собі згадував, як у мене в дитинстві мама їздила в гості. До тої, до тої… бо вони з єдного села, з Боська.

Ми маємо зараз дуже дружню громадську організацію «Бощани». 21-го вересня вони їдуть до Польщі, туди де було село, де була церква. Чому їдуть? Бо 21-го в цій церкві храмове свято, а також гарні відносити склались з польскою владою Боська. Їдуть двома автобусами, буває до ста чоловік. Ясно вже, що мало тих, хто там народився, бо це ж таки роки пройшли.

Я юнаком пішов у військове училище. Відірвався навіть від тої землі, від тої хати, і мотався, і їздив по світах. Але вернувся, і попав, і став лемком. …Все-таки коріння є.

Ким себе вважають українські лемки – русинами чи українцями?

Пан Михайло Павлючик: Однозначно українцями! Русини – це ті самі лемки, але залежить, до чого прив’язані, розумієте? В нас лемко і українець – це одне.

Скажім іще… стадо – воно не винувате. Винуваті ті, хто те стадо пасе. І діляться не вівці, а діляться пастухи. Коли відновилась греко-католицька церква, в якихось селах залишилась тільки одна греко-католицка церква, а десь був інакший священик – і лишилась тільки православна громада.

Іще одна така річ є: тут у нас кінець Закарпаття Львівської області, Холмівщина, и завжди було більше бойків, бо тут їх центр. Я з дитинства пам’ятаю: лемки завжди гордились, що вони лемки. І один другому казали: «Ми лемки!» – і це ще при радянському союзі. Бойки – нєє. Бойки це стидались сказати, що вони бойки, вони були не такі. Так було.

А тепер кожен автентичність свою показує: ми гуцули, ми лемки, ми ті, – але в загальному ми всі українці. Всю цю ситуацію загострила ще й війна. Ми два роки лемківську ватру не робили. Бо 2014-ий рік як раз війна почалась. Здавалось: там люди гинуть, а ми тут влаштовуємо свята. Але потім побачили, що це потрібно. Потрібно, бо люди вже почали вертатися звітам, з війни, та кажуть: чекайте, ми для того там і воюємо щоб тут можна було жити нормальним життям. А фестивалі – це одна із тих речей, що його складають. Те, що я є лемко не значить, що я не маю відношення до України. Я себе так відчуваю: в першу чергу українець, а потім вже, в меншій мірі, лемко.

Що думаєте про майбутнє своєї нацменшості?

Пан Михайло Павлючик: Однозначно держава Україна – бо ми тут живемо. Я розумію, що не повернемось ми до Польщі, до всіх тих теренів де наша рідна земля, та й ми, будемо казати чесно, вже далекі від неї – бо ми вже внуки, правнуки, тих виселених пращурів. Але, хоча би на рівні держави ми мали би відчувати що зберігається пам’ять про цих людей, ці виселення, цю операцію Вісла.

Дуже багато людей, наприклад, не розуміють що є виселення лемків, а є операція Вісла – що це різні речі. Бо почали виселяти лемків в 1944-ому році, і тільки в 1947-ому виселили вже тих, які ще не виїхали. Поляки їх зібрали, бо вони підтримували ОПА. Їх вигребли і кинули на західні терени Польщі, на ті землі, що від німця після війни відібрали. І їх там розсіяли, щоб вони не могли нічого зробити. Тут вони купно жили на тих теренах. Це вже операція Вісла, це 150 тисяч  що перекинули.

Кажуть: «Ой, шо ви там розказуєте, ви лемки? Шо ви там розказуєте? Шо в тому такого?» А я завжди  кажу: а тепер послухай мене уважно. Ти живеш у своєму селі. Сьогодні гарно тобі, файно, добре, а тебе взяли, запакували усе село і відправили в Харківську область! В поля! В Луганську область! Причому, так як мої батьки приїхали: їх в липні почали вивозити, а їхали вони до осені. А хтось навіть на осінь приїхав. Там урожай не дали зібрати – а сюди приїхали не було врожаю, бо ти його не садив. І це людей треба було кинути в голод, холод, хтось ту худобину привіз, хтось не привіз.

Мій дід помер в Канаді і похоронений в Канаді. Поїхав на заробітки. Не знаю, яка це була перша чи друга хвиля еміграції, це було в 20-ті роки. Зараз, нажаль, ми маємо нову хвилю еміграції. Брат мій двоюрідний того року помер в штаті Флоріда, а його діти поїхали в Канаду. І я кажу, боже ж ти мій, прадід їх помер в Канаді, і тепер вони в Канаді. І оце така ситуація.

Так ось, мій дід поїхав в Канаду і слав звідта гроші бабі Катерині, і баба купляла морґі – землю купляла. І де та земля, де ті морґі, що ми купили? – немає.

Зараз дуже багато є людей, які відчувають, що Україна послабла і не може дати собі ради. Польські націоналісти зараз це дуже використовують.  Раніше ми жили в тяжких умовах, що вони що ми. Я, наприклад, відношусь нормально до поляків, ми часто з ними спілкуємось, їздимо до них, вони їздять до нас. Але є й ненормальні, є націоналісти, є ультраправі і всякі… та як всюди. Є люди и людиська. Як з людиськами поспілкуєшься – головне самому людиськом не стати, а бути людиною.

Я далекий від думки, що ми почнемо зараз вимагати, щоб нам вернули наші землі, наші морґі, худобу яку ми там добили… то війна була. Війна, кажуть, все спише. Війна пам’ять не спише. Пам’ять лишається. І навіть перейдемо  до наших подій що на сході… що, ми їх забудемо? Не забудемо.  Мій племінник, внук рідного брата, тепер тут живе. А мама його не змогла виїхати, бо батько там хворий. Таке життя. – Ця думка була до чого: тебе викинули і кинули десь далеко. І тому коли ти не можеш зрозуміти, чого ми так носимося зі своєю культурою – «Ну лемки, ну і що?» – а ми з тим і носимось, що ми зберегли себе. Ми себе зберегли, це все лемківське – наші свята, журнали, книжки,  – це все пишуть люди, для яких це було життям. Читаєш книжки як історію, але, не дай бог, десь порушить у книжці свого – дідуся, чи бабуся, або в тій війні хтось з рідних, то розумієш –  що то не тільки історія, що то є твоє життя.

Коли воно рухає, тоді починаєш розуміти, що то не просто історія. Що то життя, і ти в ньому є.

От мені нещодавно надійшов лист з Харківщини. Від Галини: «Скажіть будь ласка, куди я можу звернутись по такому питанню. Моя бабуся є переселенкою з Польщі. Я збираю інформацію для отримання карти поляка». Вона пише в архів, а їй там не дають записів. Я коли чую, що вона хоче в Харкові отримати карту поляка, то починаю розуміти, що вона не знає історії. Її бабуся лемкиня, а ніяка не полька, а вона думає що раз у Польщі народилася – значить полька. І їй скоріше що не дадуть карту поляка. А якщо на лемківську візу – поляки її відкривали на 5 років, – без проблем.  Це наше незнання історії.

Чи маєте матеріальну історичну спадщину? Як її підтримуєте?

Пан Михайло Павлючик: Практично не маємо. Хтось ще тримає по хатах старі речі, але то власне, а не музейне.

А ось у Ралівській церкві, де купно переселились лемки з Боська, вівтар та церковні речі – вивезені з Боська, і в нашій церкві воно до сих пір є.

Ви подумайте: люди брали корову, перину, домашній скарб, а хтось церкву віз! Усе це було вивезено у 1945-ому році. Також специфіка: в Ралівці будувалась церква під час Другої світової війни! І в 46-ому вона була освячена. Під час війни при німцеві будували церкву. Й вибудували. І в тій церкві утвір церковний було вивезено з батьківщини і він там і зараз є.

---

Фоторепортаж з IV Львівського обласного фестивалю «Гомін Лемківщини»

Фестиваль, який любовно називали просто Ватрою, відбувався два дні – 25 та 26 серпня 2018 року, у селищі Зимня Вода, близь Львова. Залучено до нього було автентичні колективи з різних областей України, не тільки Львівської, були виступаючи й з Польщі та Сербії.

Багато гостей лемків приїхали організованим автобусами з інших областей, багато хто добирався самотужки. Сама атмосфера гула від відчуття свята та єдності.

Під вечір таки розпочався дощ – але він лишень згуртував присутніх під наметом.

Сцена та гості Ватри

 

Пан Іван

Освячення та запалення ватри

---

Кобринович Юлія Олегівна.

Постійний перекладач ООЛ на українську .

Kobrinovichjul@gmail.com

---

Особлива подяка. 
Я особливо вдячна пану Затварському Анатолію Руслановичу за приємні знайомства та доброзичливість справжнього господаря. Пан Анатолій є власником готелю-музею – реставрованого будинку 1937-го року, у якому можна пожити та відчути справжній дух старовини та Карпат, що височіють одразу за готелем.
Anatolijzatvorkij@gmail.com