Кость ЛЕВЧЕНКО

Початок ХІХ ст. був визначальним для української культури

– вже з’явилися твори Івана Котляревського, інших провісників

українського літературного слова. Щоправда, голоси їх ще не набули

всенародного звучання і сприймалися як прояви етнографічних

дивацтв. Тільки поява Тараса Шевченка змусила суспільство

Російської імперії прислухатися до голосу „малоросів“, сприйняти

або засудити його, як це зробив Вісаріон Белінський, а владу

мобілізувала до пильности та репресій.

Так було в Росії. А на її околицях українське слово мало ще важчу

долю. На теренах майбутньої Карпатської України, що ниділа

під владою Австро-Угорщини та Румунії, про українську мову й

слухати не хотіли. То, мовляв, мужицька, селянська говірка, непридатна

до творчости.

В кінці ХVІІІ і на почaтку XIX ст. ряд висококваліфікованих

інтелектуалів, які не знайшли пристосування на своїй „вужчій

батьківщині“, переїхали працювати до Галичини і Росії, де здобули

високі службові й академічні становища. У письменстві, яке

віддалилося від народної мови, запанувала латина і церковнослов’янщина.

 

Одним з таких шукачів щастя на чужині став Яків Головацький

(1814-1888), дитинство якого пройшло в селі на межі Росії і Галичини.

З малих літ він був тісно пов’язаний з життям українських

селян, знав українську мову, вчився у Львові, де приятелював з

Маркіяном Шашкевичем та Іваном Вагилевичем. Приятелів називали

„Руською трійцею“. Вони заснували русинський гурток, у

якому вели альбом „Руська зоря“. Гурток мав виразно слов’янські

імена (Шашкевич – Руслан, Вагилевич – Далібор, Головацький –

Ярослав, його брат Іван – Богдан, Ількевич – Мирослав, Лопатинський

– Велимир і т. д.). Гаслом гуртка були слова з пісні Михайла

Максимовича, що їх М. Шашкевич вписав до спільного альбому:

„Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде“.

Збираючи усну народну творчість, вивчаючи історію рідного

народу, перекладаючи твори слов’янських будителів та пишучи

власні літературні й наукові твори, учасники гуртка твердили, що

русини є частиною українського народу. Істотною їх заслугою було

видання в 1837 році альманаху „Русалка Дністровая“, що, замість

„язичія“, впровадив в Галичині живу народну мову, розпочавши

там нову українську літературу. Я. Головацький закінчив у Львові

університет, одружився з Марією Бурачинською і став священиком

у Микитинцях. Вже через шість років, в 1848-му, він став професором

Львівського університету, згодом його ректором. Але його

москвофільські виступи, участь у Московському слов’янському

з’їзді призвели до політичних переслідувань в Австрії і він був

змушений виїхати в Росію. Щоправда, це була не корінна Росія, а

Вільно, де місцева влада спершу неприхильно зустріла українського

священика-уніята, але згодом усе уладналося, гість перейшов у

православ’я, дістав чин статського радника, високу посаду і право

на пенсію з зарахуванням галицького стажу праці.

Дослідники відзначали значимість діяльности Я. Головацького.

Учений Федір Аристов у своїй монографії „Карпато-руські письменники

“ (1916 рік) писав: „Виданням „Русалки Дністрової“ він узако-

нив перехід від церковно-слов’янської мови до місцевого галицького

мовлення, своєю граматикою визначив форми малоросійської

мови і її співвідношення з загальноросійською мовою, складенням

підручників поклав основи руської освіти в Галичині“.

Етнограф Михайло Сперанський на прохання Ф. Аристова писав:

„Романтичне захоплення своєю народністю дало у висліді для

Я. Головацького серйозне устремління до збирання матеріялів для

вивчення цієї народности як в минулому, так у в теперішньому (…).

Ця праця привела Я. Головацького до чіткого і дуже позитивного

висновку: руська народність в Галицькій і Угорській Русі, не дивлячись

на важкі умови політичного життя, впродовж століть достатньо

зберегла свою духовне багатство“.

На Великдень 1888 року Я. Головацький не зважив на прохолодну

погоду, застудився і через три дні помер. На похороні промовляв

галичанин, колишній редактор львівського слова, москвофіл

Венедикт Площанський. Галичани поклали на могилу вінок з живих

квітів.

Революційні події 1848-1849 pоків торкнулися й русинів.

Чимало з них захопилися гаслами угорської революції, проте

шовіністичний характер угорського руху відштовхував слов’ян

до союзу з Віднем. Серед русинів, які поставилися вороже до

угорської революції, були найвидатніші постаті – письменник і

просвітитель о. Олександер Духнович (1803-1865) та енерґійний

політик і публіцист Адольф Добрянський (1817-1901).

О. Духнович дев’ятирічним хлопцем почав вчитися в Ужгороді,

де вперше зустрівся з переслідуванням українців з боку мадярів.

Але родинні перекази про українське походження їхнього роду

вберегли його національне усвідомлення. О. Духнович був настоятелем

церкви в селі Біловежі, де збирав народні пісні, клопотався

про друкування книг „народною мовою“, видавав їх у Львові, Відні

і Будапешті, писав вірші і прозу. У поетичних переспівах народних

пісень він писав: „Я русин був, є і буду, народився русином, чесний

рід свій не забуду і залишусь його сином. Русин був мій батько,

мати, руська вся родина, русини сестри, брати й широка дружина“.

О. Духнович першим в Карпатській Україні почав писати народною

мовою.

А. Добрянський здобув освіту, жив і працював в Угорщині, але з

молодих років співчував русинам Карпатської України і навіть був

змушений рятуватися втечею від мадярів, котрі хотіли його вбити.

Під впливом А. Добрянського словацькі учасники Слов’янського

конґресу в Празі висунули проєкт, щоб у складі Угорщини була

створена Автономна словацько-українська область. А. Добрянський

очолив делеґацію від закарпатських українців до цісаря Франца

Йосифа І, яка пред’явила у Відні постулят про створення в межах

Угорщини Руського воєводства з національно-територіяльною

і культурною автономією.

Уряд не виконав прохання про виділення Закарпаття в окрему

одиницю, але А. Добрянський й інші закарпатські діячі отримали

високі пости в закарпатській адміністрації.

У висліді посилення абсолютизму в Австрії та з новим зростанням

угорського націоналізму серед закарпатської інтеліґенції

посилюється орієнтація на зовнішні чинники, поширюється

ідеологія москвофільства, яке пропаґував о. Іван Раковський, редактор

видаваної урядом „Церковної газети“ (1856-1858). Розвиткові

москвофільства сприяли традиційні серед закарпатського духовенства

думки про потребу всеслов’янської письменної мови.

Москвофільство все дужче зверталося в бік Росії. Це призвело до

розриву між інтеліґенцією і селянством та ніяк не могло перешкодити

угорським впливам.

І. Раковський був великим прихильником православ’я, вчив

парафіян села Ізи руського письма, протистояв переслідуванням і

репресіям з боку влади. Вже після смерти І. Раковського селяни зазнали

переслідувань за прихильність до православ’я, у 1904 році 22

з них було поставлено перед судом і трьох засуджено до ув’язнення

і грошової кари. Жандарми вішали русинів за ноги, а коли вони

непритомніли, обливали вдодою і продовжували знущання. В селі

Ліпші від таких тортур померла жінка. 11 дівчат, які переховувалися

в лісі, жандарми спіймали роздягли, загнали в крижану ріку і

тримали у ній дві години, після чого погнали до в’язниці.

Погодження між Австрією й Угорщиною 1867 року у формі

австро-угорської монархії кинуло національні меншини на поталу

мадьярської олігархії. Завмирали русинські парафіяльні школи,

зникали газети, поглиблювалася ізоляція Закарпаття від Галичини.

Так було до проголошення Карпатської України.

До речі, дослідники вважають, що етнонім „русин“ вживався

як самоназва всього українського народу впродовж XIII-XVIIІ ст.

Зокрема він є у творах Феодосія Софоновича, Григорія Граб’янки,

Климентія Зіновієва, „Літопису Самовидця“, „Літопису Самійла

Величка“, а також у гетьманських документах того періоду. Сама

Україна тоді звалася „Руссю“. Росію називали Московією, Білорусь

– Литвою. Назва „Україна“ була крайовим топонімом, яким називали

козацькі території. Вона й означала, власне, „кордон“, про що

писав Михайло Грушевський.

У XVIII-ХІХ ст. в підросійській Україні, насамперед серед

політичної еліти, етнонім „русин“ витісняє офіційна, прийнята

в Росії форма „малоросіяни“, пізніше зміненою на „малороси“.

Цей термін ввели в обіг самі українці, хоча зміст його спочатку

був зовсім іншим, ніж пізніше. Походить він від назви „Мала

Росія“, яку разом з назвою „Велика Росія“ ввів в обіг Константинопольський

патріярхат у ХІV ст. При цьому греки, за аналогією

з термінами „Мала Греція“ і „Велика Греція“, під Малою Росією

розуміли метрополію – теперішню Україну, а під Великою Росією

– її віддалені колонії й окраїни. Офіційні кола Росії перейняли цю

назву, але змінили її зміст, який став тепер означати росіян, тільки

вже „малих“.

Так що карпато-руські письменники і діячі ХІХ ст. були вже

українцями і прокладали шлях до повернення русинського краю

до матері-України.

 

Опубліковано в Альманаху УНС 2009
ВИДАВНИЦТВО „СВОБОДА“ Парсиппані, Ню-Джерсі

Джерело: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/8483/file.pdf