Сирота Лемко

(Письмо з Америки)
21 марта 1890.

Вже від довшого часу наші галицкі та угорскі Лемки стали численно виходити до Америки — за то незміриме море, глядаючи ліпшоі долі, не вважаючи на великі перешкоди, які йіх на тій дорозі здибають, аби тілько вирятуватися від голодної смерти. Бо там у нас в краю заробку нема жадного, гандлі всі тримають жиди та Ляхи, а нaш бідний та темний мужик, не маючи ніякої надіі, що ж має робити, як тілько оставити грунт і все газдівство (коли котрий має, бо є вже й такі, що в жидівских руках) та вибиратися до Америки?! Яка то подорож тих бідних неучених людей, хочу тут описати.

Нам до зелізниці найблизше до Грибова, і наші люде, хотячи як найскорше дістатися там, йідутъ фірами, а потому до вагонів пересідають і відходять дальше. Часами трафляєся, що здибає жандарм, то зараз провадить на поліцію, а там мусить подорожник віддати гроші. Трафляєся, що деякий не віддає зараз — того розбирають з одежі, і усі лати повідпорюють, також і чоботи, бо дехто ховає гроші в чоботях, т. є., прибиті в обцасі. Гроші відбирають всі, даючи му лиш тілько, аби мав о чім в село вернутися. Так дієся в Тарнові і Кракові, тому то наші люде наймають незнайомих волоцюг, аби йix провадили, — як ми оповідав Томко Маслей з Лабівця в Сандуцкім повіті. “Коли ми, — каже, — прийшли до Живця, прийшло якихось сімох волоцюгів, котрі зараз нас пізнали, що ми чужі, а оден з них закричав: “доконд?” Ми відповіли, що до Америки. Тогди дали знак, щоб іти за ними, і ми пішли. Коли вже вийшли за місто, кажуть нам, абисмо оден платили по 10 зр., то нас попровадять до Бялоі, а як ні, то нас віддадуть поліції. І ми вже мали платити, але на щастє являєся старий чоловяга, котрий пізнав, що то за діло, сказав нам, аби не слухати тих, бо то злодіі, і запровадив нас під Бялу, бо то вже недалеко було. З Бялоі вже ми сами пішки прийшли до Більска, ту наняли ми одного господаря, котрий нас запровадив до Дведзіц. А ту знов біда — треба було іти через міст, а там стояв такий злодюга, котрий тілько за тим стереже; зараз нам каже, що нас до Прус запровадить, але ледве нас відпровадив чверть милі, і каже собі заплатити 3 зр.. а ні то страшив жандармами. Ми заплатили злодюзі, а потім вже сами дісталися на третю стадію в Прусах, і так ми вже пойіхали до Гамбурга”.

Знову Василь Будняк із Горлицкого повіту оповідав ми, що йіх богато вийіхало и дому до Мушини на стадію, аби таким способом уникнути біди, і так вони пойіхали на Угри до Прешбурга, до Відня, а потім до Прус. А знов ще Іван Чичила з Солотвини пов. Сандецкого оповідав ми, що коли прийшов до Кракова (Podgórze), висіло йіх з вагонів богато; ту приступив оден жид і каже: “я належу до тоі компаніі (і показував нам папери, але що, коли жаден читати не знав), що має кораблі (шифи), то ми ту заплатьте по 25 зр. яко завдаток”, а коли декотрі з нас не хотіли платити, то той жид зараз такому припоминав жандарма, що єго дасть відпро вадити назад. А то зняєте, ми всі неуки, тай заплатилисмо єму всі разом звиш 500 зр. Коли вже гроші мав у руках, каже: “ходім на стацію, бо зараз прийде машина”, і він прийшов з нами недалеко стаціі, запровадив нас до підземного склепу (льоху), кажучи, аби ми ще по 3 зр. дали на білети до Освінціма. Ми знов дали, і він приніс білети, але тілько не коштували, як ми ся дізнали пізнійше. По яких 10 мінутах прийшла машина і він нас випустив наказуючи, щоби нічого о Америці не говорити. Ту казав нам всім в один вагон сісти і він в нами пойіхав до границі прускоі, розумієся, ми єму і білет (тікет) купили. На границі вже жид зник, знов пішов по здобич. Ту осталисмо сами, і всі разом викупили білети до Гамбурга. Коли прийшла машина, впакував вас кондуктор до одного вагона, то є до 4-тоі класи, не яко людей, але як оселедців: не було де сісти ані навіть стояти. Ту деякі молоді співали з біди, а старші знов мовчали, сумуючи та чекаючи, коли закричить: Гамбург. Зайіхавши ту, сподівалисмо ся, що до карт корабельних тілько доплатило до 600 зр., щосмо вже дали. Але як же ся стало? Ми мусіли заплатити в Гамбурзі таку суму, як і тіі, що не знають, де Краків!”

Ото така наша гірка доля, і тисячі ще гірших ошуканств. Ошуканці в старім краю стараються, аби йіх животи повні були і кішені набиті; аби випити і закурити не бракло, а о бідний нарід нема кому випімнути ся, хотяй гниє з голоду і холоду; нема кому стати в єго обороні, аби люде не були окрадані, коли ходять заробити на хліб для себе і дітей. А жандарми стоять по стаціях і завертають нас назад тай обходяться з нами не по праву і ми остатні гроші тратимо, платячи без потреби дорогу назад, або знов платимо злодюгам, щоби нас манівцями вивозили і так удаємось до Америки. А нам щож робити, чи гинути з голоду в старім краю? Отже ми ні на що не вважаємо, а так, як той, що потапає, хапаємося й бритви. А наші супротивники не знають, як ми бідні гірняки жиємо. У нас мяса чоловік і на Великдень не зйість, a ceгo року, то і сухого вівсяного хліба брак. Якже ж нам не виходити в чужі краі, там, де можемо найти який-такий заробіток? А ту, нещасна доле, не дають нам по людски перейти до того краю; навіть руска інтелігенція тілько дбає за нас, що інший чоловік, коли муха здохне. А з нами можуть витворяти, що хотять, бо ми бідні Лемки, неучені, то не як з людьми, але гірш худоби поступають з нами. Богато емігрантів скаржиться, що йіх жиди й інші били немилосерно, сли котрий не хотів заплатити єму яких 5 зр. Тай що то неможе з бідним неученим народом вирабляти! Але хто тому винен? Плачемо і нарікаємо на наших священників і учителів для того, що вони бачать наше горе, а не скажуть нам, не научать нас, сидять тихо, як скажи, і не чують, як плачемо. А нам Лемкам біда дойіла до живого. От були вибори до сойму, вороги тішили ся з нашоі темноти, бо повибираємо собі Русина на посла і не маємо посла, аби вставився за нами в раді державній і висказав нашу кривду ясно і отверто перед цілим світом, аби світ дізнався, який рай у нас. Але ми незнаємо, які вибори і коли вибори, бо нам піхто о тім не говорив; а що над нами в дорозі збиткуються, та ошукують нас, то нікому навіть поскаржитися, бо ще нас висміють. Від Гамбурга, правда, що вже не маємо великоі перешкоди, але й ту жиди з нас остатний гріш висисають на шиф-карту, так що на корабель сідаємо без крейцаря.

На мори, правда, нема вже наших гнобителів та ошуканців, але за те доскулює інше лихо. Люде непривиклі до морского повітря та до страви, зразу хорують. Нераз знову бувають великі бурі, а буває й так, що корабель розібє. Тогди з іншого корабля, як пливе мимо, ратують потопаючих людей, а як на той час не тратить ся такий корабель, то люде тонуть аж на дно моря разом із кораблем, хиба деякі задержаться на воді на малих човнах, що є при кождім кораблі на випадок нещастя. Але й тоті можуть виратуватися лиш тогди, як надйіде якийсь корабель і забере йіх, бо то на широкім морі, що човном не доплив би до берега й за кілька місяців, а тут ніщо йісти. Але й на морі держить чоловіка надія, що в Америці інакше, ніж у нас.

І ми, коли вже плили яких 16 і 20 день, тішилися, що вже недалеко Америка. На морі нам усіляко показувалося, але коли вже сталисмо на тій святій вільній земленьці, то все інакше виглядає, ніж ми собі гадали. Роздивляємося, бо того у нас нема. Коли ми прийшли до Нев-Іорку, побачилисмо множество народа розмаітоі раси, а то: чорних як угля — то Негри, жовтих — то Хінчики, брунатних — то Індіяне і т. п. То робітники. Оден з них дерево, другий камінє на віз накладає, а всі чисто убрані; сорочки на них такі чисті, що у нас бідний рільник і на свято таких не має, а ще не конець на тім: у кождого з тих робітників годинник на ланцуху. “Ой Боже! подумали ми, у нас в краю робітники йісти не мають що і обдерті, а тут кождий за свою працю пан!” Але ми мусіли далі ійхати. Купилисмо білєти до Джермен (German), а коли машина прийшла, кондуктор подивився на білєти і казав сісти до вагона, а вагони ту такі довгі, коло 20 кроків. Но, якже ж ми зачудувалися: в вагоні канапки на дві особи, вибивані адамашком, а чисто, а тепло (бо ту в вагоні і печи англійскі є), і всі до одних вагонів сідають разом, і богаті і бідні, а не як у нас, в старім краю, що коли бідний, то го пакують і до волів та коней. А кондуктор так пильнує, аби хто не сів до других вагонів, що йідуть куди инде, а так з нами обходився, як з братами, бо розмовитися ми не могли, але вичитав нам з очей, що ми бідні зарібники.

І робимо ту тепер на новій зелізниці. Робота тяшка, але платять на день 1 доляр 25 центів Роботу дісталиби ми лекшу, але що, коли не вміємо читати ані писати. Але за то з голоду не гинемо, так як у старім краю.

Опубліковано: «Народ» 01.05.1890
Джерело: https://zbruc.eu/node/35687