Юрій Ковальчик, якого американські друзі звали Джорджем, народився у польському місті Кракові, 31 грудня 1925 року у сім’ї Юстина та Пелагеї (Старовейтської) Ковальчик. У нього був брат Тімотеус, старший приблизно на рік. Ранні роки Юрія були зосереджені на сімейному житті як члена активної української громади у Кракові. Український католицький собор св. Норберта, заснований у 1800 році, зіграв життєво важливу роль у житті Юрія та його сім’ї. Корені його матері були у Львові, а пращури батька походили з лемківського села Гладишев, що розташовувалося приблизно в 60 милях на південний схід від Кракова. Не одне літо молодий Юрій провів у цьому селі та його полях на пологих схилах гір. До Другої світової війни та після неї село славилось також націоналістично та політично активними мешканцями. В юнацькі роки Юрій розвинув сильну любов до українського народу, до його спадщини і культури.

Все змінилося у 1939 році. Польщу захопили нацисти, школи були закриті, а місцева економіка колапсувала. Юрій згадував, як мати доручала йому отримувати для сім’ї хліб. Пекарні відчинялися о восьмій ранку, але у чергу за хлібом ставали о п’ятій, потім у чотири ранку, потім у три години ночі. Якщо в чотири години Юрій не стояв у черзі, то цього дня його родина залишалася голодною.

Старші хлопці з оточення Юрія почали зникати – їх забирали на рабську працю в Німеччину. Коли Юрію виповнилося 18 років, прийшла і його черга,. Він не хотів працювати на німців і збирався втекти з першої ж нагоди. Юрій вирішив, що найкращий спосіб влаштувати це – навчитися водити вантажівку, так, щоб його призначили до праці водієм. І ось як це вийшло. Його, та двох інших працівників призначили доставляти машини та товари по всій Німеччині. Через кілька місяців завдання привело їх до італійського кордону і вони вирішили перетнути його разом з машиною та вантажем.

Як раз у цей час уряд Італії впав  і британці почали зміцнювати контроль над регіоном. Скрізь панував хаос. Хлопцям вдалося уникати викриття протягом декількох днів, але довго так тривати не могло. Врешті-решт, їх захопили італійські комуністи, які хотіли стратити хлопців на місці, як бійців противника. Уникнути катастрофи допомогла кмітливість супутника Юрія. Він почав говорити: “Ми товаріщі. Говорім по-русскі”. Це спрацювало, але не цілком. Комуністи вирішили передати хлопців британцям.

У союзників було багато польських військовополонених та колишніх польських солдат. Вони об’єднали ці групи в Другий польскій корпус під керівництвом генерала Андерса. Приблизно в той час, коли Юрій та його друзі стали британськими військовополоненими,  Другий польскій корпус було переведений до 8-ї британської армії  Італії. Так що хлопцям надали вибір: залишатися у полоні або приєднатися до нових збройних сил. Юрій і один з його друзів вирішили приєднатися. Вони тренувалися на Корсиці і билися з нацистами в знаменитій битві під Монте-Кассіно. Ця армія понесла важкі втрати. Протягом багатьох років Юрій часто згадував, що створювати бойові сили найманців для найважчих боїв з польских підневільних працівників та військовополонених  було корисливим рішенням.

Коли війна підходила до кінця британці створили Польський Корпус Переселення (PRC), щоб допомогти інтегрувати поляків в життя британців. Юрія відправили до Північної Африки – відвідувати школи, створені британцями і призначені допомагати  колишнім польським військовим закінчити вищу освіту та отримати  диплом.

Після повернення в Англію, Юрія призначили працювати на бавовняну фабрику в Ліверпулі. Там він познайомився з люблячою, красивою німецькою жінкою – Міною Канціані, і в 1949 році вони одружилися. У 1951 році вони разом емігрували до США і оселилися в Йонкерсі, штат Нью-Йорк. У них було троє дітей: Марта, Ірен і Ендрю. Всі вони відвідували Українську Католицьку Церкву ім. Св. Михайла і початкову школу в Йонкерсі, а також  Школу української спадщини по суботах.

Більше 50 років Юрій працював друкарем / типографом у декількох газетах, у тому числі в New York Times та NY Daily News. Одночасно він також був будівельником / незалежним підрядником і побудував сім двосімейних будинків, всі в Йонкерс. Перші два будинки Юрій збудував з партнером на Вудленд Авеню, наступні чотири – сам на Соммервілі, а останній він збудував з партнером на Сегвік Авеню.

Протягом більше 60 років Юрій працював волонтером в українській громаді: в першу чергу в українському Молодіжному центрі (UYC) та в Організації Оборони Лемківщини (ООЛ). Молодіжному центру Юрій допоміг з будівництвом нової оселі, також він понад 15 років пропрацював менеджером весіль та визначних подій.  Будучі на пенсії Юрій зосередив свою енергію на поверненні українських церков, конфіскованих у Лемківщині в Польщі 40 років тому. Його головним досягненням стало повернення через ООЛ українській громаді Кракова собору Святого Норберта.

У 1947 році Операцією Вісла українських лемків були примусово переселено до північної Польщі, їм не дозволяли повертатися більше 10 років. Гладишів та багато сусідніх сіл спорожніли, а з часом більшість будинків було конфісковано або зруйновано. Після падіння комунізму в Польщі через ООЛ Юрій очолив безліч проектів з повернення та відновлення сільских церков, зруйнованих Операцією Вісла, в тому числі і в Гладишові.

Нажаль, останні 10 років свого життя Юрій провів зовсім глухий, майже сліпий і з легкої деменцією. Протягом трьох років він і його дружина Міна жили у Драм-Хілл, незалежному пенсійному співтористві в Пікскіллі, Нью-Йорк. Протягом наступних п’яти років він жив зі своєю дочкою Мартою та її сім’єю в Фоллс-Черч, штат Вірджинія. У ті роки він ставав дедалі добросердливим.  У відповідь на доброту він часто казав “Я люблю тебе”. Подруга одного разу зауважила, що вона протягом усього свого життя не чула, щоб ці слова казали так часто. А Юрій ще супроводжував їх джентльменським поцілунком долоні.

Юрій Ковальчик (Джордж), давній мешканець Йонкерса, помер у четвер, 31 серпня 2017 року, у свому будинку в Фоллс-Черч, штат Вірджинія. Йому було 91 рік.

Протягом всього життя в США Юрій Ковальчик приймав активну участь у роботі Організації Оборони Лемківщини (ООЛ) і займав багато посад, в тому числі посаду Національного керівника благодійних проектів, де він зібрав тисячі доларів пожертв і своїми зусиллями заробив статус легенди.

ООЛ дякує усім, хто зробив пожертву в ООЛ в пам’ять Юрко Ковальчика, а також сім’ї Ковальчиків, які створюють Благодійний фонд ООЛ в  честь Юрія Ковальчика.

Ми ніколи не забудемо тебе, Юрій.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.