Кодова назва військової операції польських військ та органів безпеки (28 квітня – 21 липня 1947р.), що призвела до депортації 150 000 українців з їх автохтонних територій (Лемківщина, Надсяння та Холмщина) в південно-східній Польщі в польські «заново отримані» від Німеччини території (Ziemie Odzyskane) на півночі та північному заході.

Офіційно метою операції «Вісла» було знищення активних на території Лемківщини загонів Української Повстанської Армії (УПА), а також позбавлення їх основної підтримки місцевого населення. 17 квітня 1947р. Польський Державний Комітет Громадської Безпеки видав наказ щодо введення в дію акції «Вісла», її було санкціоновано Указом Президії Ради Міністрів Польщі від 24 квітня 1947р.

Більшість польських джерел стверджують, що поштовхом до такого рішення була смерть генерала К.Свєрчевського, заступника міністра оборони Польщі, у засідці УПА 28 березня 1947р. Насправді ж акція була спланована задовго до того та була останньою з декількох заходів радянського та польського урядів під час та після Другої Світової війни задля «вирішення Польщею «української проблеми». Раніше, відповідно до радянсько-польського договору, підписаного 19 вересня 1944р. щодо «репатріації» поляків в УРСР та українців у Польщу, майже півмільйона українців в Польщі було переселено в УРСР.

Генерал С.Мосор очолив операційну групу «Вісла», яка включала близько 20 000 польських військових, а також загони внутрішньої безпеки, міліції та озброєного цивільного населення. Застосовувався принцип колективної відповідальності, і всі українці зі згаданих територій були депортовані незалежно від їх політичних поглядів чи переконань. Процес депортації був швидким та жорстоким: іноді депортованим давали лише декілька годин для підготовки, вони мали право взяти лише невелику кількість речей, і перевозили їх до місця призначення в переповнених вантажних вагонах. Їжу постачали нерегулярно, спостерігалася жахлива антисанітарія, по дорозі було багато затримок, а процес депортації в цілому характеризувався насиллям та жорстокістю. Деякі з депортованих помирали в дорозі; ті з них, які опиралися депортації чи підозрювалися у допомозі УПА, були ув’язнені в Явожно, концентраційному таборі в Сілезії.

Депортованих розселили по великій території, в основному в Ольштинському, Щецинському, Вроцлавському та Гданському воєводствах. Вони мали складати не більш ніж 10 % населення на будь-якому місці поселення, і кінцевою метою політики уряду була їх асиміляція з польською більшістю.
Умови проживання були поганими, оскільки депортованим не компенсували належним чином їх втрачене майно, а найкращі землі та будинки на «заново отриманих» територіях були вже зайняті поляками, яких було «репатрійовано» з зайнятої Радянським Союзом Західної України (Галичини та Волині).
За допомогою операції «Вісла» вдалося розпорошити українську громаду в повоєнній Польщі, а існування цієї громади не визнавалося польським урядом до 1956р., коли було дозволено обмежену організаційну діяльність. До 1957р. депортованих, які робили спроби повернутися додому, ув’язнювали в концентраційному таборі в Явожно, а після 1957р. лише декільком тисячам людей було дозволено повернутися на землі їх пращурів. Спроби заохотити польських поселенців переселитися на ті території були переважно безуспішними. Лемківщина і далі залишається малонаселеною, і багато визначних українських дерев’яних церков та інших культурних пам’яток на цих землях понівечено, зруйновано і піддано забуттю.

Джерело: Енциклопедія України, Наукове Товариство ім. Т.Шевченка