Володимир Кубійович

Лемки — етнічна група українців, що до 1946 року мешкала в найзахіднішій частині України по обидва боки Карпатських гір уздовж польсько-словацького кордону (див. Лемківщина).

Назва, вірогідно, походить від часто вживаного лемками слова lem «тільки». Зазвичай самі лемки називали себе руснаками або русинами (русини). Учені та інтелігенція почали використовувати назву «лемки» для західноукраїнських горян у середині 19 століття, а до його кінця вже й деякі лемки призвичаїлися до цієї назви. На Пряшівщині, проте, ця назва не набула поширення.

Притаманний лемкам консерватизм зберіг їх від полонізації, але водночас він гальмував розвиток української національної свідомості. Культурний розвиток старорусинів, про який дбали переважно місцеві священники, набув у 1900-х роках проросійського напрямку й отримав підтримку від російського царського уряду (див. Старорусини). Русофіли робили акцент на вихованні в російському дусі й заснували інтернати для молодих лемків у Новому Сончі, Сяніку та Ґорлі́це. Український національний рух посилився серед лемків лише наприкінці 19 ст. й зосередився в Новому Сончі та Сяніку. Його провідними діячами були П. Лінинський, В. Яворський, М. Кубійович, преподобний О. Гадзевич, преподобний М. Дороцький у Новому Сончі, а також О. Константинович, О. Ґудзьо, В. Бучацький, В. Константинович, Й. Лукасевич в Сяніку. Між українським та русофільським ідейним спрямуванням розпочалася боротьба. Про її запеклість свідчить той факт, що в 1912 р. на Лемківщині було 22 читальні «Просвіти» та 109 осередків русофільського Товариства Качковського. Водночас у краї працювали 185 українських і 32 польських школи.170 сіл не мали шкіл взагалі.

Під час Першої світової війни регіон пережив кілька битв (у 1914–1915 рр.) і зазнав певних руйнувань. Австрійська влада вживала репресивні заходи проти українців, зокрема й лемківських русофілів. Боротьба за українську державність сприяла зростанню української свідомості серед лемків. Після розпаду Австро-Угорської імперії комісаріат Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) на чолі з преподобним П. Шпилькою діяв до середини лютого 1919 р. і отримав назву Команчанська Республіка. Одночасно русофільська група на заході Лемківщині проголосила так звану Лемківську республіку й використовувала свою офіційну газету «Руська рада» для агітації за приєднання Лемківщини до Чехословаччини.

У 1920-х рр. починає переважати український рух, який підтримують молоді священники та вчителі. Головним його центром був Сяник, а провідними діячами — преподобний І. Качмар, В. Блаватська, С. Ванчицький, Ф. Коковський. У цей час частина лемків, переважно в центральному регіоні, прийняла православ’я, що до українського руху ставилося вороже. На 1935 рік із 145 тис. лемків на території Апостольської адміністрації Лемківщині 18 тис. були православними. Польський уряд намагався придушити подальший розвиток українського руху. Він підтримував русофілів, щоб запобігти об’єднанню лемків, а згодом намагався перетворити лемків на польський етнос. Це здійснювалося за підтримки Воєнного міністерства Польщі та Бюро національної політики при Президії Ради Міністрів. Його Дослідницька комісія Східних земель, реорганізована в 1934 р. у спеціальний лемківський підрозділ, мала дати «наукове» обґрунтування проєкту.

У 1934 р. Лемківщину відокремили від Перемишльської єпархії й утворили окрему Апостольську адміністрацію Лемківщині з русофільською ієрархією. Українських учителів замінили поляки. У школах запровадили уроки лемківської говірки та надрукували спеціальний лемківський буквар, наголос робився на польському патріотизмі. У 1938 році школи стали двомовними. Влада підтримувала антиукраїнську організацію «Лемко-Союз» і полонофільський тижневик «Лемко» (1934–1939). На західній Лемківщині були розірвані зв’язки між українськими кооперативами та їхньою центральною організацією у Львові — Ревізійним союзом українських кооперативів, були закриті майже всі читальні «Просвіти». Закон про прикордонні зони був використаний як привід для депортації національно свідомих українців із Лемківщини, а за українськими організаціями наглядала поліція. Для протидії польській політиці товариство «Просвіта» у Львові створило Лемківську комісію. Її завданням було популяризувати українську культуру й освіту на Лемківщині та поширювати інформацію про лемків серед українського населення. Цьому ж сприяли видання «Наш лемко», що виходило двічі на місяць (1934–1939), та книжкова серія «Бібліотека Лемківщини». У 1930 р. був створений Музей Лемківщини в Сянику. У США створено Організацію оборони Лемківщини для підтримки українського руху на Лемківщині.

Під німецькою окупацією (із вересня 1939 р.) український культурно-освітній рух швидко розвивався попри всі труднощі. Було створено ряд українських середніх професійних шкіл у Сянику та Криниці (Криниця), учительську семінарію в Криниці, Українські освітні товариства (УОТ), українські кооперативи. Активістами були місцеві лемки та українські біженці з окупованої Радянським Союзом Галичини. Із призначенням преподобного Олександра Малиновського на посаду апостольського адміністратора та створенням окремої Лемківської православної єпархії під керівництвом архиєпископа Палладія Видибіди-Руденка було подолано русофільський вплив у релігійному житті. Громадсько-культурну роботу в краї здійснював Український ЦК та його осередки — Українські комітети допомоги в Сянику (під керівництвом П. Біланюка), Криниці (під керівництвом Осипа Навроцького) та Яслах ( під керівництвом Г. Нички).

Східну частину Лемківщини радянські війська окупували влітку 1944 р., а західну — на початку 1945 р. Користуючись воєнною ситуацією, польські підпільники вбивали видатних лемків, а в змішаних лемківсько-польських районах навіть вбивали лемків у змішаних селах. В Українську Радянську Соціалістичну Республіку в 1940 році за радянсько-німецьким договором про добровільний обмін населенням було переселено близько 4000 лемків. Переселення лемків було відновлено за польсько-радянською угодою від 16 серпня 1945 року, яка також визначила польсько-радянський кордон і остаточно віддала Польщі всю північну Лемківщину. Операції перешкоджала Українська повстанська армія, яка діяла на сході Лемківщині з 1944 року. Під тиском Польщі більшість лемків (до 80 відсотків) були переселені в Україну до середини 1946 року, а решта, за поодинокими винятками, були переселені в 1947 році разом із поляками на колишні німецькі землі, які тепер належали Польщі (див. операція «Вісла»). Знелюднену Лемківщину частково заселили поляки, але більша її частина залишилася незаселеною.

До 1956 року лемки, як і решта українців Польщі, не мали національних прав. Українська культурно-освітня діяльність зосереджувалась навколо Українського суспільно-культурного товариства. У 1957 році до його тижневика «Наше слово» було створено додаток «Лемківське слово», а в 1959 році в товаристві відкрили окрему рубрику розвитку лемківської культури.

Лише кільком лемкам дозволили повернутися на батьківщину. До 1957–1958 років лише біля 4000 лемків із 30–40 тисяч, що були вивезені у Польщу, повернулися додому. Вони оселилися в районах Горлице та Сяник і становили більшість лише в кількох селах. Згодом зворотний рух було припинено, хоча значні території Лемківщини лишилися незаселеними. У Ліському повіті, наприклад, щільність населення становить 25 осіб на кв.км, тоді як у 1939 р. вона становила 70 осіб на кв.км. Школи, в яких вивчають українську мову на Лемківщині, є, скоріш, винятком. Донедавна лемки не мали своїх священників. Вони часто зазнавали й зазнають більшої дискримінації, ніж до Другої світової війни.

Лемки, що поверталися в Україну, оселялися переважно в колишніх польських селах Тернопільської та Львівської областей. Деякі живуть на Донбасі. В Україні, як і в Польщі , вони намагаються зберегти власний фольклор, особливо народні пісні й танці. Проте молоде покоління втрачає свої характерні для цього етносу риси. Деякі українські пам’ятники збереглися в польських музеях у Сянику, Новому Сончі , Жешуві, Перемишлі й у Львові. Більшість із них, однак, були знищені, або, не маючи державного захисту, й далі руйнуються. Представники «Солідарності» критикували польську владу за переселення лемків, але більшість поляків вважає лемків частиною польської, а не української нації.

Лемки – окрема етнічна група в складі українського народу. Їхній діалект, духовна й матеріальна культура зберегли деякі унікальні архаїчні елементи, втрачені іншими українськими етносами. Вони також зазнали впливу словацької та польської культури, особливо що стосується лінгвістики (див. лемківські діалекти). Лемки більше, ніж будь-який інший український етнос, прихильні до своєї Батьківщини, традицій, церкви й не схильні до зовнішнього впливу. Вони більш згуртовані, ніж інші групи, навіть коли перебувають за межами рідної землі. Лемки утворюють кілька окремих підгруп. Західні лемки (десь із Дукельського перевалу на сході) мають більше архаїчних характеристик, ніж східні лемки, які мають деякі спільні риси з іншими українськими групами, такими як бойки.

Матеріальна культура лемків значно бідніша, ніж у гуцулів, більш утилітарна. Їхні садиби дерев’яні й зазвичай складаються з однієї будівлі, де коридор відділяє житлове приміщення від стайні (фото: лемківська садиба). Пологий двосторонній дах на заході Лемківщини вкритий ґонтом, а на сході Лемківщини — соломою. Архітектура церкви подібна до бойківської, за винятком того, що лемківські церкви увінчані зовнішніми куполами в стилі бароко та високими дзвіницями над притворами (фото: Лемківська церква). Лемківське вбрання схоже на бойківське, але гарніше через кращі тканини, кольори та вишивку (фото: лемківське народне вбрання). Лемківські жінки носять витончене намисто (силянку) з різнокольорового бісеру. Характерне чоловіче пальто (шуба) виготовлено з саморобного фетру. Лемки відомі своєю різьбою по дереву, що дуже розвинена в курортних зонах і в околицях Сяника. Лемківський фольклор особливо багатий на пісні. Більшість із них, особливо весільні та жартівливі, написані лемками, але деякі є варіантами широко відомих українських народних пісень. Значний вплив на лемків мав словацький фольклор. Лемківські мелодії мають неабияку різноманітність форм, багату орнаментику, широкий ритмічний діапазон.

Лемки в Північній Америці. У 1870-х роках лемки з Пряшівщини були першими українськими іммігрантами в США. До кінця 19 століття більшість українських іммігрантів у країні були лемками. Вони були засновниками перших українських організацій. Через великий приплив лемківських іммігрантів до 1930-х років, від 100 до 150 тисяч американців і канадців сьогодні мають лемківське походження. Найбільше їх проживає в Пенсільванії та навколо Клівленда. Лемки в Північній Америці поділяються на три великі табори: русинів, українців і русофілів. До першої входять переважно лемки з Пряшівщини. Лемки-греко-католики із Закарпаття (і частково з Галичини) належать до Пітсбурзької митрополії; лемки з Галичини належать до українських католицьких єпархій. Православні лемки належать переважно до Православної Церкви Америки, Карпато-Русинської Греко-Католицької Православної Церкви Америки та до Української Православної Церкви. Більшість лемків належать до русинів чи русофілів, меншість — до українських товариств взаємодопомоги.

Лемківська асоціація (заснована в 1929 р.) — благодійна організація консервативних лемків-русофілів. Організація Оборони Лемківщини (1936) — українське патріотичне об’єднання. Українофільська лемківська преса об’єднує «Лемківський дзвін» (Філадельфія та Пассаїк, Нью-Джерсі, 1936–1939 рр.) за редакцією М. Дудри; “Лемківщина” (Торонто 1949–1952 рр.) за редакцією Ю. Тарновича; “Голос Лемківщини” (Йонкерс, Нью-Йорк, 1963–) за редакцією Степана Женецького; «Лемківські вісті» (Йонкерс 1958–1975 рр. і Торонто 1975–1979 рр.) за редакцією С. Женецького, а згодом Ю. Тарновича; “Лемківщина” (Нью-Йорк 1979–) за редакцією У. Любович (див. Уляна Старосольська ), О. Питляр, а згодом М. Дупляка, та “Лемковина” (Йонкерс 1971–1981 рр.) за редакцією С. Кичури. Русофіли заснували “Лемківщину” (1928–1936 рр.) і “Карпатську Русь” (1939–), два друкованих видання Лемківської асоціації.

БІБЛІОГРАФІЯ

  1. Ф. Колесса “Народні пісні з галицької Лемківщини”, Етнографічний збірник НТШ, стор. 39–40 (1929)
  2. Smoleński, J. “Łemkowie i Łemkowszczyzna”, Wierchy, 13 (Cracow, 1935)
  3. С. Ядловський “Шематизм греко-католицького духівництва Апостольської адміністрації Лемківщини” (Львів 1936; Стемфорд 1970)
  4. Reinfuss, R. “Łemkowie”, Wierchy, 14 (Cracow 1936)
  5. Ю. Тарнович “Лемківщина: матеріальна культура” (Краків 1941)
  6. Reinfuss, R. ‘Łemkowie jako grupa etnograficzna”, Prace i materiały etnograficzne, 7 (Wrocław 1948–1949)
  7. С. Шах “Між Сяном і Дунайцем” (Мюнхен 1960)
  8. В. Бучацький “Лемки — українське гірське плем’я” (Вінніпег 1962)
  9. І. Лемкін “Історія Лемковини” (Йонкерс 1969)
  10. Kwilecki, A. “Łemkowie: Zagadnienie migracji i asymilacji” (Warsaw 1974)
  11. Б. Струмінський “Лемківщина: земля-люди-історія-культура” 2 т. (Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто 1988)
  12. Wolnicz-Pawłowska, E. “Antroponimia łemkowska na tle polskim i słowackim (XVI–XX wiek)” (Warsaw 1993)
  13. Horbal, B. “Działalność polityczna Łemków na Łemkowszczyźnie, 1918–1921” (Wrocław 1997)
  14. І. Гвозда та ін. (ред.) “Лемківщина”, том 1: Матеріальна культура (Львів 1999)
  15. Dudra, S., Halczak, B. et al (eds). “Łemkowie, Bojkowie, Rusini: historia, wspołczesność, kultura materialna i duchowa”, 1 (Legnica–Zielona Góra 2007)
  16. Dudra, S., Halczak, B. et al (eds). “Łemkowie, Bojkowie, Rusini: historia, wspołczesność, kultura materialna i duchowa”. Vol. 2 (Zielona Góra–Słupsk 2009)
  17. Howansky Reilly, Diana “Scattered: The Forced Relocation of Poland’s Ukrainians after World War II (Madison 2013)

 

[Ця стаття вперше була опублікована в Енциклопедії України , том 3 (1993)]

Джерело: Encyclopedia of Ukraine

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.